Середа, 24 Квітня, 2024

Харківський православний храм

У Харкові безліч храмів та соборів, які можна відвідати. Якісь із них представляють духовну цінність для людей певної віри, якісь представляють культурну цінність, а якісь архітектурну. Але мало храмів змогли поєднати всі ці якості. У Дмитрівського храму це безперечно вийшло. Яка ж історія цього місця? Час розібратися. Далі на kharkov-future.

Будівництво Дмитрівського храму

Цю церкву почали будувати ще XVII столітті. Спочатку вона була повністю дерев’яною та зовсім непримітною. Зведено її було в тодішній приміській слободі Гончарівці за Лопанню. Першим її і одним з найвідоміших священиків, які колись служили тут був Петро Федорович Вітінський, який почав служіння приблизно в 1680 році, а завершив аж у 1731 році. Він міг звичайно і продовжити Богослужіння, але провести свої останні п’ять років життя він вирішив у Покровському монастирі.

З кожним роком церква занепадала, тому місцева влада у 1764 році вирішує спорудити нову. Насправді рішення було неправильним та й не дуже зрозумілим, чому звели саме таку ж церкву. Тобто ідентично таку саму. Замість старої дерев’яної церкви звели таку саму нову дерев’яну. І ясна річ через час її доведеться знову переробляти, але на той момент вибору для харків’ян особливо не було. Церква тоді була виконана у стилі традиційної української архітектури з невеликою дзвіницею поряд.

При цій церкві колись був цвинтар для Дмитрівського, Різдвяного та Благовіщенського парафій. До XIX століття храм зберігав свій статус цвинтарної церкви, поки в місті не відкрили новий цвинтар у районі Холодної гори.

Розвиток храму

ХІХ століття не дуже привітно зустріло Дмитрівський храм. Справа в тому, що 19 листопада 1804 року церква повністю згоріла, а разом з нею згорів і парафіяльний архів. Єдина річ, яка вціліла після пожежі – це ікона Смоленської Божої Матері Одигітрії. Говорили навіть, що ця ікона знаходилася тут ще з часів першої церкви. Через це ікона шанувалася місцевими парафіянами. Зрозуміло, що через те, що дерев’яній церкві не залишилося і сліду, місцева влада виділяє гроші на будівництво кам’яного храму. Почалося будівництво 6 лютого 1805 року. Саме креслення було спроектовано двома талановитими архітекторами Петром Ярославським та Євгеном Васильєвим. Тоді був дуже популярний стиль ампір і, звичайно ж, архітектори не могли не створити церкву в даному стилі. Вони спроектували церкви напівкруглі бані і зробили прибудовану дзвіницю з гострим верхом. Церква була не такою вже й великою, бо тоді ще приписувалися ті самі парафії Дмитрівська, Благовіщенська та Різдвяна, а вони були нечисленні.

Тільки через понад 30 років, а саме в 1840 році з’явилася потреба в розширенні храму і тому до нього прилаштовуються два бокові вівтарі. Водночас прибудовують дзвіницю у новому стилі. Тоді популярність набирав псевдовізантійський стиль, тому обраний був саме він. Це рішення надає церкві трохи “східного” колориту і деякі навіть можуть сплутати. 1872 року до церкви також прибудовується двоповерховий кам’яний будинок для служителів церкви за кресленнями Д.Л. Ткаченко.

Населення парафії зростало з неймовірною швидкістю. Не дивно, адже Харків ставав культурним центром, через що сюди прагнуло безліч мандрівників, які згодом залишалися тут. Цьому також сприяли побудовані залізниці та вокзали. Тож згодом місцевість навколо церкви стала мало не центром міста. Тому церкву треба було знову розширювати. І 1885 року починається капітальний ремонт усієї церкви. Центр самої церкви розширили, а також перебудовано дзвіницю та бічні межі. Храм зміг одночасно поєднувати у собі елементи візантійського, староукраїнського та готичного стилів. Це було дуже незвичайно для Харкова, та й усієї області загалом. До реконструкції храм міг вмістити лише 800 осіб, а після реконструкції вже більше 2 тисяч. Були поставлені просто величезних розмірів вікна, збудували каплиці з боків та окрему будівлю на території храму, призначену для парафіяльної школи. Також було опрацьовано і внутрішній двір храму. Було висаджено кустарну огорожу навколо всієї території, посадили безліч високих дерев і викопали величезний басейн з водою, яку освячували в належні дні.

У 1896 році служителі храму домоглися заснування парафіяльного братства, яке займалося освітою дітей, благодійністю і піклуванням про благоустрій всього храму. У 1898 році на території храму відкрили школу для дівчаток, а через рік збудували лікарню для людей похилого віку.

Не все так гладко було з внутрішнім оздобленням храму. Вона була закінчена лише в 1901 році, але результат того вартий. Всі стіни та куполи розписали альфрескою, всю наявну в храмі живопис оновили, а кіоти ікон та іконостаси визолотили.

Доля церкви у СРСР

При приході більшовиків до влади абсолютно всі розуміли, що церква буде ліквідована, це було лише питанням часу. 1930 року так і сталося, а будівлю передали клубу “Автодор”. Усі священнослужителі, а також найзапекліші віруючі були або розстріляні, або репресовані.

У 1935 році будівлю вже колишньої церкви перебудовують у новому популярному стилі конструктивізму. Цілком були знищені верхні яруси дзвіниці, самі дзвіниці, збитий весь фасадний декор, перегороджений внутрішній простір.

Клуб проіснував там не дуже довго і вже після закінчення Другої світової війни тут розміщують кінотеатр “Спорт”. Також тут розташовувалися магазини, лікарський кабінет та кафе. І останній штрих, який остаточно спотворив будинок, стався в 1966 році. Саме того року фасад церкви облицювали керамічною плиткою, що просто знищило зовнішній вигляд будівлі. Усередині теж не обійшлося без втручання та було знищено храмові розписи. Доти ці розписи були приховані під шаром побілки, але ще існували.

Церква після розвалу СРСР

Вже в 1992 році в кінотеатрі, що тоді ще діяв, пройшло перше богослужіння Української автокефальної православної церкви. 20 грудня цього ж року храм відвідує патріарх української автокефальної православної церкви Степан Іванович Скрипник, який благословляє ухвалу в ієродиякони старосту громади ченця Ігоря Ісіченка. Вже через рік завдяки Ісіченку подібні богослужіння стали проводитись на регулярній основі. Через що згодом деякі приміщення церкви передавалися громаді. На жаль, усі будівлі так і не були віддані парафіянам. Парафіяльну школу та колишню каплицю займають торгові точки.

Юрій Донцов, який був колишнім старостою парафії, вигадав два проекти реконструкції храму – капітальний і мінімальний. Саме другий був затверджений Харківською радою архітектури та містобудування ще в 1996 році.

2007 року будівлю вирішують відреставрувати. Проект з реставрації надав один із випускників ХДТУСУ Владислав Моїсеєнко. На жаль, відразу ж будівлю ніхто реставрувати не взявся, бо фінансування на це не було. У 2011 році лише відновили купол храму, а у 2012 році над ним встановили хрест. Церква з кожним роком процвітає все більше і більше. Хоч вона і не така, якою була до СРСР, але все ж таки потроху вона відновлюється і приваблює все більше прихожан до себе. Можливо в неї вже немає тих фресок на стелі та стінах, але вона залишила трохи того незабутнього стилю, який був в неї до того, як її частково зруйнували. 

Latest Posts

.,.,.,.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.