Вівторок, 18 Червня, 2024

Телефонізація Харкова

Поява телефонного зв’язку кардинально змінює життя мешканців, зокрема, їхнє відчуття простору і часу: можливість швидко здійснити обмін інформацією на великій відстані долає у свідомості людини межі, що формували уявлення про її територіальну ізоляцію. Далі на kharkov-future.

Важливе тут і інше: на шляху до встановлення мобільного зв’язку процес телефонізації проходить крізь різні етапи вдосконалення, і кожен з них являє собою окрему епоху, якій відповідає специфічне світосприйняття людини. Але найбільш яскраво його трансформацію можна простежити на початку історії телефонного зв’язку, коли суспільство тільки знайомиться з новою дійсністю.

Саме у 80-роках XIX століття в Україні встановлюється новий спосіб комунікації. Спершу його запроваджують в Одесі у 1882 році – послідовно він шириться усією країною: через два роки телефонний зв’язок виникає у Львові, згодом – у Києві, і в 1888 році, нарешті, у нашому місті.

Центр телефонізації

Процес впровадження телефонного зв’язку в Харкові отримує своє матеріальне втілення у будівлі на майдані Фейєрбаха, де розташовують першу місцеву телефонну станцію. Вже 25 жовтня 1888 року її вводять в експлуатацію – вісім магістральних ліній, що опоясали місто, визначили майдан в Салтівському районі ядром телефонізації, наче центр павутиння. Аналогія не є випадковою: система дротів, що поглинула Харків, була численною і простягалась не тільки у повітрі, але і спеціальними для неї водопровідними трубами.

Станція була розрахована на з’єднання 100 телефонних апаратів. Головним чином даний привілей був доступний для адміністративних установ: про це свідчить той факт, що у 1890-ті роки телефон був встановлений по всіх відповідних будівлях: поліцейських дільницях, пожежних частинах, у лікарнях, в Імператорському Харківському університеті, Технологічному інституті тощо.

Для решти населення користування телефонним зв’язком ускладнювалось суто фінансовим аспектом. Оплата за телефон складала 150 рублів за рік, однак така ціна передбачала певний максимум відстані для з’єднання: його становили 3 кілометри від Центральної станції до абонента. У випадку, коли дистанція була більшою, вартість дзвінка підвищувалась згідно зі схемою, у якій кожний додатковий кілометр коштував 25 рублів. Аби зрозуміти, наскільки великою була дана ціна на той час, треба згадати, що лише на 5 рублів більше було необхідно, щоб придбати корову.

Особливістю Центральної телефонної станції був її статус. Друга після київської, вона належала державі, у той час як інші, зокрема, одеська, були приватними.

Реорганізація

1913 рік стає новим витком розвитку телефонної комунікації, оскільки саме тоді проголошується реорганізація, на яку виокремлюють 800000 рублів.

Починається будівництво нової споруди телефонної станції. Вже друга в місті, вона постає як триповерхова будівля на Бурсацькому узвозі.

Здійснюється прокладка повітряної телефонної лінії вздовж лівого боку по вулиці Сумській.

Такі зміни, спрямовані на розростання телефонного зв’язку в місті, не залишаються безрезультатними. Вже до 1917 року кількість абонентів зростає до 4200, і стає ще більшою через п’ять років.

Вирішальним поштовхом для цього стає будівництво третьої телефонної станції у 1923 році, що була розрахована на 25000 номерів. Розташована на розі Ковальської вулиці та Троїцького провулка, вона стала першою напівавтоматичною станцією в Харкові.

Вже через рік після встановлення, 8 листопада 1924 року, вона була введена в експлуатацію, і з цього моменту забезпечувала 100 абонентів напівавтоматичним зв’язком.

Роль телефоністок: остання епоха перед тотальним автоматизмом

Як, власне, забезпечувався напівавтоматичний зв’язок?

Спершу варто підкреслити, що він являв собою перехідний етап: частково управління викликом виконувалось за допомогою автоматизованого механізму, але він ще не був спроможний поглинути традиційну роль оператора, за яку відповідали телефоністки.

Вони, своєю чергою, були посередниками між абонентами, і контролювали з’єднання з його подальшим розривом. Послідовність роботи можна окреслити за допомогою чотирьох головних дій: насамперед телефоністка мала прийняти від абонента замовлення, перевірити його номер телефонного апарату, під’єднатись до каналу зв’язку відповідного напрямку, і, зрештою, набрати номер абонента, якому прагнуть подзвонити.

Таким чином, попри автоматизацію окремих компонентів, яка набирає обертів у 1920-ті роки, професія телефоністки залишалась життєво необхідною для реалізації телефонного зв’язку. 

Водночас вимоги, що висувались кандидаткам, та безпосередньо умови робочого місця сприяли обтяжливому характеру праці. Обладнані комплектом із навушників і мікрофона, телефоністки мали здійснювати вдень і вночі сотню з’єднань.

Про напруженість свідчать і такі дані за 1910 рік, згідно з якими одна телефоністка обслуговувала від 160 до 170 викликів за одну годину. Необхідність діяти швидко, втім, потребувала великих зусиль: простір робочого місця не передбачав ізоляції між робітницями – таким чином, процес обробки викликів супроводжувався постійним шумом. Водночас жорстокість умов полягала і у табу на демонстрацію власної безпорадності перед численністю викликів.

Це вимагало від телефоністок ментальної стійкості: дана умова видається тим більш очевидною на тлі правила, яке забороняло грубити клієнтам.

Не менш важливими були і суто фізичні дані: телефоністка мала бути високого зросту – розмах її рук повинен був складати не менше 154 см, що забезпечувало би їй доступ до сполучних гнізд.

Робітниці були повинні знати іноземні мови та мати відмінну пам’ять на імена абонентів, їхні посади і титули.

Встановлений лише один вихідний на місяць та заборона залишати своє робоче місце під час праці прив’язувала телефоністок до ледве стерпного існування. Однак незабаром дана реальність закінчилась – на це вплинуло вдосконалення автоматизованого механізму. Як це відбулось – розглянемо далі.

Перша в Україні АТС

Вже навесні 1925 року завершується повний перехід усіх 6520 номерів на полуавтоматичний спосіб зв’язку.

Проте вже через п’ять років колегія Народного комісаріату пошт і телеграфів вирішує побудувати дві автоматичні станції в Харкові – на той час столиці УРСР – нагірну та центральну.

Запланований крок стає революційним у межах усієї України.

Місцем, звідки починається історія автоматичного зв’язку, стає будівля на розі вулиць Іванова і Мироносицька. Реалізація здійснюється згідно з проєктом архітекторів М. Ф. Підгорного та П. І. Фролова 1929 року.

Монтування автоматичного обладнання вимагає створення спеціального проєкту. Влада усвідомлює масштаби, тому визначає будівництво ударним, що передбачає його проведення у найкоротший термін із залученням максимуму ресурсів і праці для швидкого завершення.

Готова до експлуатації вже в липні 1931 року, будівля автоматичного телефонного зв’язку стає першою в Україні.

Так, харків’яни увійшли в нову епоху – про кардинальність змін свідчила безліч плакатів з покроковою інструкцією користування, якими було обклеєне місто. Відповідний зміст громадянам демонстрували навіть у кінотеатрах.

Latest Posts

.,.,.,.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.